Субота, 29.07.2017, 14:46
Вітаю Вас, Гость

В Гадяцькій спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №4 працює психологічна служба, до якої входять психолог Бєдная Альона Володимирівна та соціальний педагог Лисак Любов Михайлівна.

Методичні поради психолога

        Що   перешкоджає  вчителю  чути  учня?

 Уміння слухати – ознака  діалогічної культури вчителя. Відомо, що вчитель повинен уміти розповідати, пояснювати, тлумачити,    переконувати. Його мова має бути грамотною, змістовно багатою, логічно спресованою, емоційно забарвленою. Мистецтво говорити – важливий компонент педагогічної майстерності вчителя. А мистецтво слухати?

                    Слухати -  означає  чути                    

    Учитель має зрозуміти, що він приходить на урок заради дітей, а не заради себе самого. Навчальна праця, якою зайняті його учні, -  один із найважчих видів діяльності. Тож учитель, який поважає працю дитини, завжди має вислухати її, щоб знати, що вона переживає, які у неї труднощі й чим вони зумовлені.

                Що перешкоджає вчителю чути учня?

     Таких чинників немало. Загалом вони свідчать про низьку культуру спілкування вчителя та його непрофесіоналізм. Наведемо основні чинники:

-          неповага до учнів,  загалом до людей, не схожих на себе;

-          невихованість, невміння дотримуватися правил етикету під час спілкування, безтактність;

-          орієнтація в роботі на клас в цілому (як на єдиний соціальний суб’єкт ), усупереч орієнтації на особистість кожного вихованця;

-          підпорядкованість педагога професійним стереотипам, його професійна деформація.

-          зловживання владою, амбітність, егоїзм.

-          надмірна орієнтація на силу методу та методики і недовіра до інтуїції, свободи, творчості;

-          небажання витрачати зайві зусилля,  хронічна втома, депресія, невміння приводити себе „ у форму”, залишати за шкільним порогом власні проблеми та негаразди.

                    Чи  вмієте ви слухати?

 Перевірте своє професійне вміння слухати. Запитайте себе:

1.       Коли на уроці відповідає учень, я вже заздалегідь знаю, який бал йому поставлю? Часто перебиваю його розповідь, намагаючись швидше підвести до передбачуваного мною висновку? Дратуюся, коли учень, відхиляючись од баченої мною схеми відповіді на запитання, починає висловлювати свої, безглузді, на мій погляд міркування?

2.       Чи помічали ви, що учні не люблять розповідати вам про свої особисті справи, таємниці, інтереси, улюблені ігри? Вони не поспішають радитися з вами за скрутних обставин? Ви знаєте про них лише те, що стосується їхніх здібностей до навчання?

3.       У вашому плані-конспекті уроку докладно описуються всі етапи уроку і ваша діяльність на них? Ви завжди вписуєте у план прізвища дітей, яких опитуватимете на уроці? Занотовуєте запитання  для них? Записуєте номери вправ, які задаватимете додому? Чи рідко відходите од запланованого? Ви могли б провести урок за цим планом і в паралельному класі? Вам подобається користуватися планами кількарічної давності? А методичними розробками уроків?

4.       Під час спілкування  з колегами ви чекаєте черги висловити свою думку, чи справді зацікавлено їх слухаєте?

5.       Ви часто робите вигляд уважного слухача із ввічливості? Пропускаєте не цікаві місця розповіді повз вуха? Перебиваєте співбесідника: „А я ...”, „А от у мене...”,  „Я також знаю...” тощо. Вам важко заглибитись  у суть розповіді співрозмовника? Ви поспішаєте робити висновки з його розповіді? Говорите, не подумавши?

 Чим частіше у поставлених запитаннях вам доведеться відповідати „так”, тим не уважнішим  слухачем ви є.

 Отже, треба вчитися слухати. Це нелегко, як і будь-яка праця щодо самовдосконалення. Але ця праця варта того, аби за неї братися. Від уміння слухати залежить не лише ефективність власне педагогічної діяльності, а й рівень вашого життєвого комфорту загалом. Зважте на цю обставину. Можливо, це й буде першим кроком у розвитку вміння чути.

                                                        Педагогічна взаємодія вчителя й учня. Методичні поради.

                 Учитель  і проблеми  дисципліни

 

Усі вчителі та вихователі у школі, у першому класі й у дванадцятому, молоді й досвідчені обов’язково зустрічаються у своїй роботі з проблемами дисципліни. Вже після перших днів своєї роботи у школі вчитель знає. Що в його учнів напоготові сотні способів перервати урок, „завести” клас і зірвати пояснення матеріалу.

 Можна виділити три типи реакції вчителя на  „неприпустиму” поведінку своїх вихованців.

  1. Невтручання. Учителі у кращому випадку пояснюють учням, що трапилося, коли все вже сталося, розраховуючи, що діти самі поступово навчаться керувати своєю поведінкою.
  2. Контроль. Учителі дуже схожі на начальників: вони вимагають, командують, скеровують. Основні методи впливу – погрози, шантаж: „Якщо ти не замовкнеш, я...” (далі вказується покарання,  яке  демонструє добре знання „ слабких  місць”  кожного учня).
  3. Взаємодія. Учителі обирають складну роль ненав’язливого лідера, щоразу ставлячи дітей перед необхідністю усвідомленого вибору та відповідальності. Вони залучають дітей до процесу встановлення правил, програму дисципліни будують на підвищенні самоповаги учнів за допомогою стратегії підтримки.

Учні обирають певну стратегію поведінки, щоб відчути свою значущість і важливість як членів різних груп: у сім’ї  чи класі, у драматичній студії чи спортивній секції. Коли нам, педагогам, вихователям та батькам, вдається розпізнати за „поганою поведінкою” важливу потребу „бути залученими” у певні соціально значущі процеси і групи, ми починаємо шукати шляхи допомоги учням у виборі припустимих типів поведінки, що задовольняють ці потреби, і не є при цьому порушенням поведінки.